Перегляд, що зачепив "Заборонений"
В актовій залі коледжу у вівторок здобувачі освіти груп 4м/с11, 3 Аф, 2А Фр, 2БФр дивилися фільм “Заборонений”. Це не просто кіно про поета; це годинна подорож у пекло тоталітарної системи та абсолютний урок людської гідності.
2 жовтня 1980 року Василя Стуса засудили до 10 років таборів суворого режиму та ще 5 років
заслання. Це був вирок, який став для нього смертельним.
3 29 вересня тривали судові слухання. Адвоката йому призначили примусово – ним став Віктор Медведчук. Василь протестував, прагнув захищати себе сам, та його бажання залишилися поза увагою.
Медведчук же, виступаючи в суді, заявив, що «всі злочини Стуса заслуговують покарання», після чого Василь відмовився від такого захисту. За це його покарали – вивели із зали, і вирок йому зачитали вже без нього.
Промова прокурора тривала понад дві години. Він почав із вихваляння «досягнень» радянської влади, які нібито зневажав Стус, далі перейшов до «злочинів бандерівців», а завершив – «злочинами» самого дисидента. Адвокат же лише підтвердив: покарання має бути. Єдине, на чому він наполягав, це врахувати сумлінну працю Василя та його важку операцію на шлунку.
Після цього засідання перервали. Коли ж його відновили 2 жовтня – одразу зачитали вирок. Максимальний термін, ще й штраф у 2,2 тисячі карбованців судових витрат. Василя позбавили навіть останнього слова.
Його дружина Валентина почула від чоловіка найстрашніше зізнання: «Цього терміну я не витягну». Так і сталося. Стус відбував покарання у таборі в Кучино. Від 1981 року він більше не бачився з родиною. Протестуючи проти нелюдського поводження з політв’язнями,
неодноразово оголошував голодування.
В ніч на 4 вересня 1985 року Василя Стуса не стало.
Його вбили у тюремній камері. Спершу поховали на табірному цвинтарі, а вже 1989-го відбулося перепоховання на Байковому кладовищі в Києві.
• Василь Стус – символ нескореності, людина, яка не зламалася перед системою. Він віддав життя за свободу, за слово, за право бути собою. Пам’ятаймо Його.
Переглянувши фільм «Заборонений», кожен з нас вкотре усвідомив ціну свободи, ціну віршів, які ми маємо змогу зараз вчити і цитувати. Ціну, яку ми платимо зараз за те, щоб не втратити, не загубити ці паростки свободи, що Стус скропив своєю кров’ю. Пророчими були слова поета, написані ще в далекому 1972 році «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя», саме перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого відбулося 19 листопада 1989 року у Києві на Байковому цвинтарі, стало велелюдним мітингом, коли люди побоюючись свій страх вийшли віддати останню шану вірним синам України. За різними підрахунками було 100000. Сьогодні ми хочемо аби для кожного з нас Стус став своїм, щоб кожен з нас гартував свою волю і як вчив поет: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб’є з власної тропи».
